Пів року тому я написав нотатку «Звільняюся з університету» (Звільняюся з університету) і пообіцяв розповісти, чому я пішов.

До мене часто підходили студенти й запитували: «Володимире Ігоровичу, а чому ви досі тут працюєте, а не поїхали до США»? На що я, почервонівши, відповідав: «А хто ж вас учитиме?» або «Я виконую свою соціальну роль» чи зовсім філософське: «Якби я поїхав, то ми б не познайомилися».

У період із 2005 по 2016 рік у мене було чотири ролі в університеті:

— викладач;
— науковець;
— менеджер;
— клерк.

У ролі клерка я був членом Ради молодих учених університету. Це була рада All Stars, бо там були найактивніші й найрозумніші молоді люди нашого вишу. Одним із найяскравіших моментів роботи в Раді була подача нами пропозиції, як змінити Молодіжний форум, щоб він став привабливим для молодих учених ззовні, та й щоб просто підняти планку вище, а не той сором, який там зараз. Але керівництво вишу нас не підтримало. За якийсь час стало зрозуміло, що ми — «кишенькова рада».

Як менеджер я керував студентськими проєктами на кафедрі АПВТ. Також познайомився з купою талановитих хлопців і дівчат, із багатьма спілкуємося досі, через роки. Працювати зі студентами цікаво, але непросто. Дуже часто бувало, що студенти просто зникали в той момент, коли закінчувався семестр і курсову було здано.

— А як же зробити з курсової класний стартап, впровадити, продати?
— Ну, якось іншим разом.

Як науковець я писав статті й дисертацію. Наука — це один із найзахопливіших видів діяльності, бо постійно вчишся, і кінця-краю там не видно. Не можна щось дослідити повністю. Але на це потрібно багато часу. Тим паче, що спеціальність у нас технічна — потрібно вдесятеро більше часу, ніж на теоретичні науки. Через дефіцит бюджету часу мій науковий результат вийшов пропорційно скромним.

Як викладач я вперше в нашому університеті (та й в Україні) розробив і прочитав курси з паралельного програмування на багатоядерних процесорах, проєктування систем на кристалах за допомогою мови SystemC, програмування мобільних платформ, програмування хмарних сервісів. Не всі студенти оцінили мою працю належно. Я дуже добре памʼятаю той день. Це була пʼятниця, 22 квітня 2016 року. Я підготувався до останньої лекції з курсу програмування мобільних платформ. Це мала бути класна лекція про мобільну аналітику. Але з двох груп на заняття прийшла лише одна людина. За тиждень я провів останню лабораторну роботу, машинально виставив оцінки студентам. Після лаби зайшов до завкафа й сказав, що я йду.

Виникає питання. Якщо не гроші, то що мене мотивувало працювати в університеті? У бізнес-школі нас навчили, що, виявляється, зарплата — це не мотивувальний фактор. У сучасній теорії мотивації (Герцберг) мотивувальні фактори — це успіх, карʼєрне зростання, визнання й схвалення результатів роботи, творчий ріст, високий ступінь відповідальності.

Немає успіху в університеті — немає мотивації там працювати.

Тепер той час, який я витрачав в університеті на лекції, я витрачаю на лекції у своїй організації. Це дає дуже великий ефект, а з ним і успіх. Є успіх — є мотивація їх проводити.

В університеті я був міським божевільним, а за його межами — експертом у розробці програмних продуктів.

Заради справедливості хочу відзначити кілька великих успіхів. По-перше, це участь у проєкті з розробки системи моделювання несправностей Sigetest — насамперед велика праця Сергія Зайченка. По-друге, це участь у роботі оргкомітету East-West Design & Test Symposium — велика й наполеглива робота проф. Хаханова, Чумаченко, Литвинової та всіх волонтерів. Ну і вишенька на торті — це проведення клубу «Пітон на АПВТ». Там усі молодці, складно когось виокремити. :)