Я викладав у Харківському національному університеті радіоелектроніки з 2008 по 2016. Коли я був студентом, то не думав, що стану викладачем і педагогом. Ближче до випуску я зрозумів, що: а) мені подобається допомагати іншим студентам розібратися в чомусь; б) у чомусь я розумний, а в деяких речах найрозумніший. Потім я зрозумів, що взагалі можу створювати якесь нове унікальне знання, яке до мене ніхто не зафіксував, але це вже було набагато пізніше за моє студентство.
Ну і де працювати викладачем, як не в університеті? В університеті викладати дуже легко. Не треба себе продавати. Треба просто прийти в аудиторію у визначений час, а студентів заведуть за ручку. Хороший ти викладач чи поганий, першого вересня в тебе гарантовано будуть нові студенти. Таким чином, я пішов шляхом найменшого опору.
Я не можу сказати, що я справив якийсь відчутний ефект на життя харківʼян чи цілої країни. У Харкові мешкає 1,5 млн людей, а я навчив за 8 років ну, може, людей 200. А якщо враховувати тільки годящих, то може людей 30–40.
Університети — це така класика, яка розвивається дуже повільно. По кілька відсотків на рік. А ХНУРЕ взагалі розвивається з відʼємним коефіцієнтом. Для такої талановитої людини, як я, — це повна безперспективщина. Про це я написав кілька постингів:
http://obrizan.livejournal.com/tag/университет
Після звільнення з університету я самостійно прочитав майстер-клас із програмування айфон-застосунків (http://mass.education). Одного разу вистачило, щоб зрозуміти, що більше у стандартному університетському форматі я читати лекції не хочу. Витрачається багато часу, а навчається всього 5 людей.
Рішення — навчати людей через інтернет. Мої поточні творчі плани:
— у 2017 році навчити 1000 людей через інтернет;
— у 2018 році навчити 10 000 людей через інтернет;
— у 2019 році навчити 100 000 людей через інтернет.
Але щодо 2019 року я не впевнений. Може, і більше ста тисяч. Я ще не навчився зазирати на три роки вперед, там усе як у тумані.